На кого Бог - на того й люди

«Пробач мені, тату… Пробач…» Сльози текли із вже невидячих очей: пухлина невблаганно відбирала барви життя краплина за краплиною. Він йшов тримаючись за домовину і ніби виплакував собі останнє батькове пробачення, яке вже не судилося почути. А за що, за що пробачити? За те, що дорікнув батькові, з горя крикнувши: «Тобі шкода грошей для мене на операцію в Києві!» За те, що хотів жити і кохати, стати нарешті лікарем, адже ще з дитинства мріяв про це. Вперто йшов до своєї мрії: відмінник у школі, диплом медучилища з відзнакою, нарешті Дніпропетровський медичний. Гордість і надія батьків. Майбутній хірург. Перше кохання, сподівання і мрії юності. І все це перекреслив короткий як постріл діагноз. Рак... Безнадійно. Неоперабельно.  Все. А батько привіз його додому… Треба лікувати! Негайно! Бо буде запізно! А йому, батькові, грошей шкода на операцію! Та хіба ж міг батько сказати синові, що всі лікарі відмовилися від нього, сказали що все безнадійно. Відмовили всюди: і в Дніпропетровську, і в Харкові, і в Києві – скрізь, куди не кидалися, куди не стукали, куди не возили… «Везіть його додому. Ми не допоможемо», - сказав професор.  Як сказати це сину? Як сказати це дружині? Як? Це з’їдало батька мов іржа, це забрало і сон, і сили, і життя. Він обірвав усі телефони, його знали у всіх аптеках міста. Він не міг бути вдома, але й не міг полишити сина на одинці з хворобою. Ця хвороба була одна на двох. Батько танув на очах та не виказував свій біль. Він не міг, просто не мав права. Тихо вночі вставав, підходив до спальні сина, слухав потай його сонне дихання. Спить. Дихає. Живий. Ще живий… А потім курив надворі крізь сльози, вдивляючись у ніч. За що? Ну, чому саме син? Чому саме МІЙ син?.. Батько так нікому і не сказав. Він забрав це горе, цей біль з собою в могилу.  Інфаркт. Серце стало за кермом, коли він їхав з аптеки. Батькові лише стало сил заїхати у двір ДАІ і впертися бампером у паркан перед тим як знепритомніти.

«Алло, Даниленко Федір Федорович?» - холодний молодий голос звично поцікавився по телефону. «Вам знайомий Бобровський Анатолій Іванович, 1938 року народження?» - всередині все похололо. – «Він помер сьогодні в реанімації. Інфаркт. Мої співчуття. При ньому був лише ваш номер телефону. Співчуваю. Ви повідомите родині? Дякую. Прийміть мої співчуття» Як? Звідки? Чому? «Надя, Толік помер. Треба подзвонити дружині…»  Він наче відчував це, коли просив у моїх баби з дідом номер їхнього телефону: «Надіє Никифорівно, Федір Федорович, у мене вдома немає ще телефону. Черга як кругом. Таке от… Ви мені свій номер напишіть, я в кишені носитиму: раптом що… Хоч буде куди подзвонити. Ви ж знаєте, Серьожа дуже хворий…»  Батько пережив сина на місяць.

Про таких кажуть: на кого бог, на того й люди. Життя було важке, треба було не просто жити, а виживати. Всупереч всьому і всім. Мати однонога, інвалід дитинства. Батько помер. Казали, що дивом не втрапив у табори, та все одно довго не прожив. Лишив у спадок незвичне як для села прізвище «Бобровський» і  миловидну зовнішність з чорними та густими кучерями. Мати працювати не могла: як з однією ногою в колгоспі працювати. От і шила-перешивала вдома людям. Була, як тоді казали, модисткою. Жили з сином з того, що люди принесуть за роботу. На город та до скотини треба сили, а звідки вони в одноногої каліки з милицею? Після війни у 47-му  було дуже голодно. Прийшлося жебрати на Полтавщині. Там ніби трохи ситніше ніж у нас, на Півдні. Коли ж повернулися додому, то прийшли до моїх діда з бабою: баба моя приходилася троюрідною сестрою. Малого Толька вразило те, що їх за стіл посадовили! Вперше за довгий час! Як людей!.. З тих самих пір він цього не забув і до самої смерті чим тільки міг намагався віддячити їм. Згодом дід мій влаштував тямущого і працьовитого юнака водієм у заготскот. Начебто життя почало світлішати. Жили разом з мамою-інвалідом у старій німецькій хаті. Оптимісткою мати була до самого скону, і дуже любила свого Толіка. Ох, і шпетила вона вчителів, які його лаяли в дитинстві: «Вчителі – падлюки! Всі! А мій Толік – хороший!» Згодом знайшлася і дружина. Вчителька з переселенців. Вже немолода, проте приємна. Марією звали. Казали люди, що одружила на собі молодшого і гарнішого парубка. Але це не завадило з’явитися на світ двом чарівним малюкам: донечці і сину. Вчилися добре.  Та все ж – село… Батько не хотів своїм дітям такої долі, якої хильнув сам дитиною. Не дай Боже! І Бобровські всією родиною переїхали до міста. Там почали будувати дім десь на краю міста. Жили всі гуртом. Сутужно, але дружно. Статків великих не мали: дружина – у дитячому садочку, чоловік – водій, бабця за дітьми доглядала. Час минав. Толіку перевалило за 40, поважав, став кругліший. Пам’ятаю, як я малим біг до своєї бабці і кричав: «Бобровський пузатий приїхав! Бобровський пузатий приїхав!» А вона мене терпляче наставляла: «Тихееенько… Не можна таке про людей казати. Не можна».  Толікові діти добре закінчили школу: донька з золотою медаллю, син – відмінник. Начебто все як у людей. Далі – інститути. І син, і донька стануть лікарями. Майбутнє здавалося безхмарним.  Тут мама померла.  Але ж що вдієш? Старенька була. Таке життя… Добре хоч діти житимуть як люди. І тут таке… Рак. У сина. «Боже, якщо ти є, куди ж ти дивишся? Невже замало мене життя гнуло та ламало?!»  Йому не було і 50, коли він в’їхав у двір  ДАІ. Серце просто не витримало. А може Бог зглянувся і не дав йому, Толіку Бобровському, пережити власного сина. Поховали його поряд з мамою. Коли помер і син, то дружина Марія спродала все майно і переїхала до доньки. Як таки стала хірургом. Але батько цього вже не побачив.

Голий півень

Той, хто скаже, що у селі нудно, просто ніколи не жив у селі. Бувають такі трапляються виверти, що аж не віриться в те, що таке могло статися.
Так вже сталося, що змалечку серед чоловіків нашого роду не було плаксіїв та скігліїв(звичайно, окрім мене). До будь-яких життєвих ситуацій намагалися ставитися з гумором. Така суто українська захисна реакція: посмійся над горем, мо полегшає. І взірцем для мене в цьому були дід та батько з дядьками. Життя в нього було нелегке, але жартувати він любив, часто на грані фолу, як зараз кажуть. До кожної ситуації підходив з гумором, схованим під насупленими бровами та жорстким характером. Але любили його всі: і діти, і онуки.
Якось сталася з дідом така пригода. Дід любив виноград, мав власний невеличкий виноградничок, сорти були простенькі(плавай, ізабела, каберне), але винограду вистачало всім. Звичайно, робили вино. Якось восени дідвирішив процідити молоде вино, а шкуринки ягід з виноградними кісточками викинути. Задумав - зробив. Чисте вино стоїть у бутилях, а винна макуха(ну, як її ще назвати) була винесена на смітник. Що з нею ще робити? Дід викинув - та й по всьому. А півень здибав це щастя алькоголіка. Надзобався досхочу. Прийщов до курника, захмілів і впав як мертвий. Баба моя побачила такий збиток, давай до діда:"Сашко, а що то з півнем?" Ну, дід глянув, почухав голову:"Здох, мабуть, - каже, - а так чорти його розбере, що з тим півнем. Не знаю!" Та й пішов вправлятися по господарству. Баба побідкалася, а що робити? Мабуть, що здох, дорізати на борщ не стала, а от пір'я пообскубла. Воно хоч не гусяче, на подушки не піде, а на перини - підійде.Самого півника - у відро та й винесла в очерет до річки.
Голий півень у холоді очуняв, протверезів та й пішов собі додому. Зранку дід бабу гукає:" Параско, піди глянь он на курей" І сміється. Баба злякалася, що може ще якась курка здохла, а коли вийшла, то попбачила, як голий півень хазяйновито ходив поміж курочок, щось там квоктів і на похмілля їв зерно.

Горохов - воєнпред

Коли у 2014-му розпочалася війна, то хотілося вірити, що це не по-справжньому, не надовго, бо ж не може такого бути, того що... не може. Не у нас. Не з нами. З іншими і у інших, але не з нами. Такі суто тваринні рефлекси захисту психіки спрацьовували мимовільно. Але ж досвід і знання підказували зовсім інші відповіді і алгоритми. І від цього... ставало страшно. Все те, що відбувалося, не укладалося у звичні шаблони і формати сприйняття оточуючого, а так хотілося хоч де-небудь знайти "чарівну пігулку", після якої все стане на свої місця. Та час йшов, все загострювалося і ставало все тяжчим. Через "не хочу" доводилося по-новому відкривати для себе цілком очевидні речі, незручні, болючі, але такі, які складали той пазл, що роками формувався у свідомості та не складався повністю. Стало якось... простіше і ясніше: вороги стали ворогами, чуже - чужим, а наше - нашим, хоч і добре оббріханим та сплюндрованим, але нашим справжнім, істинним, споконвічним і глибинним, рідним і близьким.

Суспільсьтво одразу ж розділилося на сєпарів з ватою та патріотів. Причини зрозумілі, але від цього не ставало простіше, навпаки, коли серед свого оточення знаходились люди, які не поділяли твоїх поглядів, ставало боляче, і ця людина для тебе ніби вмерала, хоча ти все одно здоровкався з нею, інколи дзвонив, або працював поруч. Та з часом тем для спілкування ставало все меньше, а бажання зустрічатися практично зникало. Люди поволі викреслювалися з життя, хоча до цього роками могли святкувати разом дні народження, ходити на роботу і вітати одне одного з новим роком.

Буває так, що після бійки або сварки ти сидиш і думаєш такий собі: ось тут би я зробив був інакше, а тут сказав би не так чи вдарив ось так во. І у ситуації з війною очевидні відповіді і рішення так само приходять не одзразу і не вчасно. Пам'ятаю, як колишній мент(давній знайомий) переконував мене у тому, що вся війна сталася випадково, росія не винувата, а винуваті нацики і Майдан. І таких як він було і лишається багато. А місто у нас мало і має пряме сполучення з москалями, тому контингент з промоскальською риторикою не дефіцит.

Коли війна тривала вже не перший рік, батько якось розказав мені історію про свого співробітника, який звільнився з ще радянської армії і тривалий час працював у них на заводі військовим представником. Прізвище у нього було цілком відповідне - Горохов, полковник запасу. Всі рідні - "за парєбріком": брат -війсковий лікар і вчений - у москві, донька і зять -військові лікарі теж десь на неозорих просторах тайги з тундрою, сам народився  в москальський чигирях і ніколи не цурався і не приховував того, що він - москаль, а ми - унтерменшени. Свого часу закінчив військовий виш у Донецьку(ще за радянських часів) і підтримував тісні взаємини з колишніми однокашниками(деякі вже стали генералами москальської армії), через яких просував своїх дітей, вибивав їм квартири, та рухав кар'єрними сходами. Регулярно їздив на зустрічі з випускниками, вітав зі святами однополчан, у відпустку їздив на батьківщину, гроші вкладав у ремонт батькової хати і пенсію в Україну не переводив, а нараховувалася вона "за порєбріком". У Бердянську жив без зайвого лиску, скромненько, хоча гроші мав і добрі мав. Та ось такий показний факт: у 2013 році приблизно за місяць до Майдану цей персонаж без видимих і очевидних причин швиденько звільняється з роботи разом з дружиною і з усім уздром(діти/онуки і т.п.) переїздить до москальщини. До речі, один з його синів працював у Донецьку евент-менеджером. Отже, всі, разом, на Москальщину за місяць до війни. І от після цього все те, що аналітики намагалися нам розказати про підготовку нападу москалів на Україну, що все це була не випадковість і ситуативність стає настільки очевидним і зрозумілим, що зайвих доказів не треба. Звичайно знайдуться люди, які і далі бубонітимуть мантру про "саупадєніє". Та все ж факти: колишній офіцер москальської армії, який відкрито позіціонував себе як великорос, регулярно і тісно підтримував зв'язки з офіцерським і командним складом москальської армії, РАПТОВО ЗА МІСЯЦЬ до відкритої військової агресії з усією родиною переїздить на Москальщину.

Додати просто нічого. Окрім одного: він далеко не поодинокий персонаж, який був кавалком радянської епохи, інтегрованим в українське суспільсьтво і промисловість. І на мою думку самим чудовим чином передавав інформацію на москальщину про все те, що вироблялося/робилося/коїлося у нас, тут. Роками. Ешелон таких горохових передавав відомості про Україну. Їх і вербувати не треба було: завербовані вже від народження і запрограмовані на національну ненависть.

Українські індіанці

Річ у тім, що я простий, пересічний, середньостатистичний люмпен, який мало чим відрізняється від більшості населення. Як то кажуть базова комплектація: типове виховання, життя та побут, ну відповідно і мислення, і світосприйняття. І у такі важкі часи, які настали зараз для нас усіх, мені як і більшості не дуже хочеться чути, бачити і думати про погане, навпаки, хочеться, ну, хоч якось, хочь малесенького, але ж таки позитивчику: чи новини, чи події, чи просто чиїхось добрих слів. Але ж правди ніде діти: йде війна, гинуть українські вояки, території захоплені, ведеться агресивна пропаганда на винищення всього українського. І що саме страшне, все це триває досить успішно і не на нашу користь. Українського стає все меньше і меньше, як фізично, так і ментально: меньше земель, меньше народу, меньше україномовних людей, меньше шкіл, книжок, тв-простору, радіо-простору, інтернет-контенту - всього меньше. Українське просто зникає і тане на очах, а що саме огидне, що всі ці процеси відбуваються зі згоди наших же людей, нашого народу у всіх його прошарках та верствах!!!...Ми зникаємо, просто зникаємо всупереч всим тим популіським лозунгам, промовам, спічам, заявам і т.п. Нація свідомо і добровільно себе винищує, сподіваючись на чиєсь майже чудодійне втручання з наступним порятунком: ось прийдуть і врятують. Про це немодно казати, і якщо вже про це говорити, то це ніби лити воду на млин українофобів і путіноїдів, але ж мовчати про хворобу зовсім не означає не помічати її, і що ця хвороба зникне сама собою.  А отже про це треба говорити на повний голос і чим частіше тим дужче.
Хоча я і середньостатистичний люмпен, але мене завжди вчили думати і аналізувати, аналізувати і співставляти, співставляти і робити висновки. Тому хоч і неприємно, страшно, гидко і сумно, але думаєш і аналізуєш, а висновки приходять самі. І висновки ці невтішні. Почну з великого: у нас війна. Так, війна, а ніякне не АТО. Яке, до ясної дупи, АТО?! Території захоплені, люди гинуть, інфраструктура знищиюється, цілісність держави порушена, ведуться бойові дії зі збройними формуваннями іншої держави, все це триває третій рік. Ну, яке АТО? Держава гине. Так, гине, ті позитивні зрушення, які з'являються періодично,  настільки мізерні і незначні у порівнянні зі шкодою і руйнацією, що невілюються автоматично. Нація деградує і зникає, враження таке, що нас виставили на продаж за гуртовою ціною, як худобу, яка пручається, реве, та доля її вже вирішена - на ковбасу. І щоб там не казали наші політики, яких вже перекупили декілька разів і перепродали з наваром, але ми не відроджуємося, ми гинемо. І чекає нас доля індіанців Америки: більшість зникне, а решту чекає резервація із навязуванням чужих правил та норм і обмеженням та урізанням наших аж до самого винищення. Кажуть: армія відродиласа, повстала мов фенікс, і лише дай команду, мудрий вожде, то наші сталеві загони поженуть ворожу нечисть аж за наші кордони!.. Чесно? Та невже?.. А ви бачили у що вбрана наша повстала армія, на чому їздить наша потужна захисниця, з чого стріляє наша оборонниця? Ні? То подивіться. Яке незугарне, недолуге і некомпетентне та серливе у нас командування. Скільки хлопців загинуло, а ніхто за три роки так і не поніс ні найменьшої відповідальності за відверто зрадницькі накази та діяльність. Ніхто! Як наша армія може тягатися за потенціалом з москалями, які протягом останніх років весь час із кимось воювали, армію розбудовували, і хоч їм дууууже далеко до світових стандартів, але ж супроти нас вони значно і потужніші, і чисельніші, і технічно краще оснащені. Так які там накази і кордони, якщо у нас не можуть на контрольованих територіях контролювати просто частотний ефір?! Коли немає(банально немає) такого військового обладнання, яке стоїть на озброєнні у недолугих, немитих, темних і п'яних москальських бурятів. Чим воювати? А нічим. Що протиставити? Та нема нічого. Але у наших політиків армія повстала з попелу, відновилися і воює!...
За цивільне життя взагалі казати немає про що. Українське викорінюється, а населяється вороже москальське. Всі це бачать, але ніхто нічого робити не хоче. Мо хто й хоче, та неробить, а мо хто робить, та того замало, щоб перехилити терези на нашу користь. І коли це усвідомлюєш, то стає сумно і порожньо на душі. Розумієш, що ми не поляки, не німці, не інші нації, яким стало духу і сил змініти свою країну, відновитися і засяяти. Ми належемо до депресивної хоч і древньої нації, яка вже перегоріла і поволі згасає. Звісно, всі не вимруть, лишиться купка, як індіанці. Які будуть жити у резервації і дихати за командою. Ось так.

Капітал пасічника

Більшість людей вважають, що хуторянське життя нудне, порожнє і нецікаве. Але і у нас бувають інтригуючі події і виверти. Якось батько розказував таку історію про свого хрещеного батька, який був пасічником. Ну, пасічником таким собі... Аматором. Але ж менше з тим. Звали його Іван Іванченко. Досить рідкісне прізвище і ім'я було у дядька)) Зовні був доволі колоритною персоною: великий такий, дебелий, неквапний, статечний, басовитим голосом і статурою справляв сильне враження. Принаймні мав позашлюбного сина, який згодом закінчив чи то філармонію, чи консерваторію у Донецьку. А ви кажете серіали!.. Ну так от, були у Івана вулики, тримав бджіл, а медом приторговував, працював трактористом, одним словом жив як усі, як люди. Тихим сапом, по-маленьку назбирав він чималеньку на ті часи суму. Яку саме батько не пам'ятає: малий був, але ж казав щось кількадесят тисяч. Великі гроші! Мій дід, Олександр Кіндратович, або як казали Кіндратович(а ми: дід Саша), був йому кумом, ну, а між кумами певно водяться секретики такі-сякі. Тим більше і мій дід пасічникував аж до смерті. І ось Іван одного разу довірився діду і розказав про свій капітал, але де ховав ті кошти він так і не сказав. Ну не сказав та й не сказав. Ясна справа: що знає двоє, то знає  і свиня. Та раптом Івана вхопив інсульт. І Івана паралізувало та так, що ні писати, ні говорити не міг бідаха, лежав мов колода. Дружина знала, що йому небагато лишилося, і вирішила все ж таки вивідати де він сховав гроші. Мигами-перемигами питала-допитувала, а Іван нічого ні сказати, ні написати не може, хоча намагався, та дарма. Недовго мучився, помер сердешний. Поховали його, все так як треба. А де ж гроші? Давай шукати. Всією родиною шукали і дружина, і діти, трусили-перетрушували всюди, де тільки могли та знали,  і діда мого, кума Іванового, гукали та розпитували - дарма!. Не знайшли той сховок. Час ішов, Іван помер, а діти до бджіл були смирні, стала пасіка занепадати. І дружина вирішила продати її хоч аби комусь. Знайшовся незабаром покупець, забрав вулики, вивіз у інше село.І лише згодом діда мого осяяла здогадка: ну, де пасічник міг сховати свій сховок, як не у вулику. Надійний захист та й ніхто ж туди зі сторонніх не полізе. Чи правда, чи ні, то вже ніхто не взнає, і мій дід вже на тому світі, земля йому пухом, але така історія була. А ви кажете село! 

фацелієвий цвіт на х. Коза, вечірня зоря і трошки фітнесу (ч.1) червень 2016р.

та хто ж ми є?

Ось так зануришся у цивілізацію: посидиш в інеті, повирячаєшся у ящик, послухаєш новини, побродиш містом, і стає сумно і гидко якось. Фейсбук то взагалі такий суційльний і потужний дипресант. Метекуєшь, дивишся і починаєш розмірковувати над тим: та хто ж ми є такі за люди, що живуть в Україні? Я свідомо не пишу "українці", бо тут ще треба розбиратися хто кому українець більший, а хто менший. Ну, от чому у нас все так кострубато і вивертом? Чому живемо так недолуго? Чому війна у нас в хаті? Чому не можемо раду самі собі дати, а ліземо до влади аби розказати, як то жити треба? Чому влада у нас така чортзна-яка(скільки не переобирай)? Ось інші країни хоч і менші, і слабші, але якось дають собі раду, живуть, розвиваються, багатіють, і не воюють ні з ким... Ну, от як так, бляха-муха?! Чому ми працьовиті і вміємо пристосовуватися, а пристосовуємося найлегше до бруду і лайна(хоч би що то було: людина, країна, звичаї чи ситуація)? Чому такі свідомі, небайдужі(якщо десь раптом щось - то зразу майдан-ганьба-революція-геть!), а обираємо казна-що і чортзна-кого, та прості дороги не можемо полатати і відремонтувати? Чому за чужої влади чи в чужих країнах ми вислужуємося та піднімаємося до висот і творимо історію цих країн та режимів, плюючи і забувачи своє, а вдома у нас жиди з москалями правлять або інші переселенці чи нацмени(не ксенофоб, а лише факт історії), які ні нашої мови не опанують, ні історії не знають, ба більше - все плюндрують, перекручують, обдирають і нас гнітять та повчають, чому? Чому поряд із савченками-парасюками- вакарчуками-гонгадзе-і т.д. є такий біоматеріал як вілкули-медведчуки-кучми-януковичі-азірови-захарченки -і т.п., і чому їх так багато саме у нас, чому? Куди йти, щоб вийти? Куди бігти, щоб прибігти? Куди дивитися, щоб побачити? І як робити, щоб зробити? Бо що робити, то знаємо, а от як робити, то того не вміємо. Хоча тямущі і працьовиті. І от коли так думаєш, то макітра просто лускається від тих думок, кидаєш від смутку все це: роздуми, сумніви та і починаєш просто робити те, що вмієш, у чому щось тямиш, що без тебе ніхто не зробить. Уходиш від цивілізації, і просто працюєш, робиш. І якось життя так наповнюється чимось потрібним, і емоції позитивні якось душу гріють. Все якось до ладу стає. Окрім думок: ну, от чому ми такі?