Українські індіанці

Річ у тім, що я простий, пересічний, середньостатистичний люмпен, який мало чим відрізняється від більшості населення. Як то кажуть базова комплектація: типове виховання, життя та побут, ну відповідно і мислення, і світосприйняття. І у такі важкі часи, які настали зараз для нас усіх, мені як і більшості не дуже хочеться чути, бачити і думати про погане, навпаки, хочеться, ну, хоч якось, хочь малесенького, але ж таки позитивчику: чи новини, чи події, чи просто чиїхось добрих слів. Але ж правди ніде діти: йде війна, гинуть українські вояки, території захоплені, ведеться агресивна пропаганда на винищення всього українського. І що саме страшне, все це триває досить успішно і не на нашу користь. Українського стає все меньше і меньше, як фізично, так і ментально: меньше земель, меньше народу, меньше україномовних людей, меньше шкіл, книжок, тв-простору, радіо-простору, інтернет-контенту - всього меньше. Українське просто зникає і тане на очах, а що саме огидне, що всі ці процеси відбуваються зі згоди наших же людей, нашого народу у всіх його прошарках та верствах!!!...Ми зникаємо, просто зникаємо всупереч всим тим популіським лозунгам, промовам, спічам, заявам і т.п. Нація свідомо і добровільно себе винищує, сподіваючись на чиєсь майже чудодійне втручання з наступним порятунком: ось прийдуть і врятують. Про це немодно казати, і якщо вже про це говорити, то це ніби лити воду на млин українофобів і путіноїдів, але ж мовчати про хворобу зовсім не означає не помічати її, і що ця хвороба зникне сама собою.  А отже про це треба говорити на повний голос і чим частіше тим дужче.
Хоча я і середньостатистичний люмпен, але мене завжди вчили думати і аналізувати, аналізувати і співставляти, співставляти і робити висновки. Тому хоч і неприємно, страшно, гидко і сумно, але думаєш і аналізуєш, а висновки приходять самі. І висновки ці невтішні. Почну з великого: у нас війна. Так, війна, а ніякне не АТО. Яке, до ясної дупи, АТО?! Території захоплені, люди гинуть, інфраструктура знищиюється, цілісність держави порушена, ведуться бойові дії зі збройними формуваннями іншої держави, все це триває третій рік. Ну, яке АТО? Держава гине. Так, гине, ті позитивні зрушення, які з'являються періодично,  настільки мізерні і незначні у порівнянні зі шкодою і руйнацією, що невілюються автоматично. Нація деградує і зникає, враження таке, що нас виставили на продаж за гуртовою ціною, як худобу, яка пручається, реве, та доля її вже вирішена - на ковбасу. І щоб там не казали наші політики, яких вже перекупили декілька разів і перепродали з наваром, але ми не відроджуємося, ми гинемо. І чекає нас доля індіанців Америки: більшість зникне, а решту чекає резервація із навязуванням чужих правил та норм і обмеженням та урізанням наших аж до самого винищення. Кажуть: армія відродиласа, повстала мов фенікс, і лише дай команду, мудрий вожде, то наші сталеві загони поженуть ворожу нечисть аж за наші кордони!.. Чесно? Та невже?.. А ви бачили у що вбрана наша повстала армія, на чому їздить наша потужна захисниця, з чого стріляє наша оборонниця? Ні? То подивіться. Яке незугарне, недолуге і некомпетентне та серливе у нас командування. Скільки хлопців загинуло, а ніхто за три роки так і не поніс ні найменьшої відповідальності за відверто зрадницькі накази та діяльність. Ніхто! Як наша армія може тягатися за потенціалом з москалями, які протягом останніх років весь час із кимось воювали, армію розбудовували, і хоч їм дууууже далеко до світових стандартів, але ж супроти нас вони значно і потужніші, і чисельніші, і технічно краще оснащені. Так які там накази і кордони, якщо у нас не можуть на контрольованих територіях контролювати просто частотний ефір?! Коли немає(банально немає) такого військового обладнання, яке стоїть на озброєнні у недолугих, немитих, темних і п'яних москальських бурятів. Чим воювати? А нічим. Що протиставити? Та нема нічого. Але у наших політиків армія повстала з попелу, відновилися і воює!...
За цивільне життя взагалі казати немає про що. Українське викорінюється, а населяється вороже москальське. Всі це бачать, але ніхто нічого робити не хоче. Мо хто й хоче, та неробить, а мо хто робить, та того замало, щоб перехилити терези на нашу користь. І коли це усвідомлюєш, то стає сумно і порожньо на душі. Розумієш, що ми не поляки, не німці, не інші нації, яким стало духу і сил змініти свою країну, відновитися і засяяти. Ми належемо до депресивної хоч і древньої нації, яка вже перегоріла і поволі згасає. Звісно, всі не вимруть, лишиться купка, як індіанці. Які будуть жити у резервації і дихати за командою. Ось так.

Капітал пасічника

Більшість людей вважають, що хуторянське життя нудне, порожнє і нецікаве. Але і у нас бувають інтригуючі події і виверти. Якось батько розказував таку історію про свого хрещеного батька, який був пасічником. Ну, пасічником таким собі... Аматором. Але ж менше з тим. Звали його Іван Іванченко. Досить рідкісне прізвище і ім'я було у дядька)) Зовні був доволі колоритною персоною: великий такий, дебелий, неквапний, статечний, басовитим голосом і статурою справляв сильне враження. Принаймні мав позашлюбного сина, який згодом закінчив чи то філармонію, чи консерваторію у Донецьку. А ви кажете серіали!.. Ну так от, були у Івана вулики, тримав бджіл, а медом приторговував, працював трактористом, одним словом жив як усі, як люди. Тихим сапом, по-маленьку назбирав він чималеньку на ті часи суму. Яку саме батько не пам'ятає: малий був, але ж казав щось кількадесят тисяч. Великі гроші! Мій дід, Олександр Кіндратович, або як казали Кіндратович(а ми: дід Саша), був йому кумом, ну, а між кумами певно водяться секретики такі-сякі. Тим більше і мій дід пасічникував аж до смерті. І ось Іван одного разу довірився діду і розказав про свій капітал, але де ховав ті кошти він так і не сказав. Ну не сказав та й не сказав. Ясна справа: що знає двоє, то знає  і свиня. Та раптом Івана вхопив інсульт. І Івана паралізувало та так, що ні писати, ні говорити не міг бідаха, лежав мов колода. Дружина знала, що йому небагато лишилося, і вирішила все ж таки вивідати де він сховав гроші. Мигами-перемигами питала-допитувала, а Іван нічого ні сказати, ні написати не може, хоча намагався, та дарма. Недовго мучився, помер сердешний. Поховали його, все так як треба. А де ж гроші? Давай шукати. Всією родиною шукали і дружина, і діти, трусили-перетрушували всюди, де тільки могли та знали,  і діда мого, кума Іванового, гукали та розпитували - дарма!. Не знайшли той сховок. Час ішов, Іван помер, а діти до бджіл були смирні, стала пасіка занепадати. І дружина вирішила продати її хоч аби комусь. Знайшовся незабаром покупець, забрав вулики, вивіз у інше село.І лише згодом діда мого осяяла здогадка: ну, де пасічник міг сховати свій сховок, як не у вулику. Надійний захист та й ніхто ж туди зі сторонніх не полізе. Чи правда, чи ні, то вже ніхто не взнає, і мій дід вже на тому світі, земля йому пухом, але така історія була. А ви кажете село! 

фацелієвий цвіт на х. Коза, вечірня зоря і трошки фітнесу (ч.1) червень 2016р.

та хто ж ми є?

Ось так зануришся у цивілізацію: посидиш в інеті, повирячаєшся у ящик, послухаєш новини, побродиш містом, і стає сумно і гидко якось. Фейсбук то взагалі такий суційльний і потужний дипресант. Метекуєшь, дивишся і починаєш розмірковувати над тим: та хто ж ми є такі за люди, що живуть в Україні? Я свідомо не пишу "українці", бо тут ще треба розбиратися хто кому українець більший, а хто менший. Ну, от чому у нас все так кострубато і вивертом? Чому живемо так недолуго? Чому війна у нас в хаті? Чому не можемо раду самі собі дати, а ліземо до влади аби розказати, як то жити треба? Чому влада у нас така чортзна-яка(скільки не переобирай)? Ось інші країни хоч і менші, і слабші, але якось дають собі раду, живуть, розвиваються, багатіють, і не воюють ні з ким... Ну, от як так, бляха-муха?! Чому ми працьовиті і вміємо пристосовуватися, а пристосовуємося найлегше до бруду і лайна(хоч би що то було: людина, країна, звичаї чи ситуація)? Чому такі свідомі, небайдужі(якщо десь раптом щось - то зразу майдан-ганьба-революція-геть!), а обираємо казна-що і чортзна-кого, та прості дороги не можемо полатати і відремонтувати? Чому за чужої влади чи в чужих країнах ми вислужуємося та піднімаємося до висот і творимо історію цих країн та режимів, плюючи і забувачи своє, а вдома у нас жиди з москалями правлять або інші переселенці чи нацмени(не ксенофоб, а лише факт історії), які ні нашої мови не опанують, ні історії не знають, ба більше - все плюндрують, перекручують, обдирають і нас гнітять та повчають, чому? Чому поряд із савченками-парасюками- вакарчуками-гонгадзе-і т.д. є такий біоматеріал як вілкули-медведчуки-кучми-януковичі-азірови-захарченки -і т.п., і чому їх так багато саме у нас, чому? Куди йти, щоб вийти? Куди бігти, щоб прибігти? Куди дивитися, щоб побачити? І як робити, щоб зробити? Бо що робити, то знаємо, а от як робити, то того не вміємо. Хоча тямущі і працьовиті. І от коли так думаєш, то макітра просто лускається від тих думок, кидаєш від смутку все це: роздуми, сумніви та і починаєш просто робити те, що вмієш, у чому щось тямиш, що без тебе ніхто не зробить. Уходиш від цивілізації, і просто працюєш, робиш. І якось життя так наповнюється чимось потрібним, і емоції позитивні якось душу гріють. Все якось до ладу стає. Окрім думок: ну, от чому ми такі?

трохи хуторянських барв для знайомства