Ось так зануришся у цивілізацію: посидиш в інеті, повирячаєшся у ящик, послухаєш новини, побродиш містом, і стає сумно і гидко якось. Фейсбук то взагалі такий суційльний і потужний дипресант. Метекуєшь, дивишся і починаєш розмірковувати над тим: та хто ж ми є такі за люди, що живуть в Україні? Я свідомо не пишу "українці", бо тут ще треба розбиратися хто кому українець більший, а хто менший. Ну, от чому у нас все так кострубато і вивертом? Чому живемо так недолуго? Чому війна у нас в хаті? Чому не можемо раду самі собі дати, а ліземо до влади аби розказати, як то жити треба? Чому влада у нас така чортзна-яка(скільки не переобирай)? Ось інші країни хоч і менші, і слабші, але якось дають собі раду, живуть, розвиваються, багатіють, і не воюють ні з ким... Ну, от як так, бляха-муха?! Чому ми працьовиті і вміємо пристосовуватися, а пристосовуємося найлегше до бруду і лайна(хоч би що то було: людина, країна, звичаї чи ситуація)? Чому такі свідомі, небайдужі(якщо десь раптом щось - то зразу майдан-ганьба-революція-геть!), а обираємо казна-що і чортзна-кого, та прості дороги не можемо полатати і відремонтувати? Чому за чужої влади чи в чужих країнах ми вислужуємося та піднімаємося до висот і творимо історію цих країн та режимів, плюючи і забувачи своє, а вдома у нас жиди з москалями правлять або інші переселенці чи нацмени(не ксенофоб, а лише факт історії), які ні нашої мови не опанують, ні історії не знають, ба більше - все плюндрують, перекручують, обдирають і нас гнітять та повчають, чому? Чому поряд із савченками-парасюками- вакарчуками-гонгадзе-і т.д. є такий біоматеріал як вілкули-медведчуки-кучми-януковичі-азірови-захарченки -і т.п., і чому їх так багато саме у нас, чому? Куди йти, щоб вийти? Куди бігти, щоб прибігти? Куди дивитися, щоб побачити? І як робити, щоб зробити? Бо що робити, то знаємо, а от як робити, то того не вміємо. Хоча тямущі і працьовиті. І от коли так думаєш, то макітра просто лускається від тих думок, кидаєш від смутку все це: роздуми, сумніви та і починаєш просто робити те, що вмієш, у чому щось тямиш, що без тебе ніхто не зробить. Уходиш від цивілізації, і просто працюєш, робиш. І якось життя так наповнюється чимось потрібним, і емоції позитивні якось душу гріють. Все якось до ладу стає. Окрім думок: ну, от чому ми такі?
