Більшість людей вважають, що хуторянське життя нудне, порожнє і нецікаве. Але і у нас бувають інтригуючі події і виверти. Якось батько розказував таку історію про свого хрещеного батька, який був пасічником. Ну, пасічником таким собі... Аматором. Але ж менше з тим. Звали його Іван Іванченко. Досить рідкісне прізвище і ім'я було у дядька)) Зовні був доволі колоритною персоною: великий такий, дебелий, неквапний, статечний, басовитим голосом і статурою справляв сильне враження. Принаймні мав позашлюбного сина, який згодом закінчив чи то філармонію, чи консерваторію у Донецьку. А ви кажете серіали!.. Ну так от, були у Івана вулики, тримав бджіл, а медом приторговував, працював трактористом, одним словом жив як усі, як люди. Тихим сапом, по-маленьку назбирав він чималеньку на ті часи суму. Яку саме батько не пам'ятає: малий був, але ж казав щось кількадесят тисяч. Великі гроші! Мій дід, Олександр Кіндратович, або як казали Кіндратович(а ми: дід Саша), був йому кумом, ну, а між кумами певно водяться секретики такі-сякі. Тим більше і мій дід пасічникував аж до смерті. І ось Іван одного разу довірився діду і розказав про свій капітал, але де ховав ті кошти він так і не сказав. Ну не сказав та й не сказав. Ясна справа: що знає двоє, то знає і свиня. Та раптом Івана вхопив інсульт. І Івана паралізувало та так, що ні писати, ні говорити не міг бідаха, лежав мов колода. Дружина знала, що йому небагато лишилося, і вирішила все ж таки вивідати де він сховав гроші. Мигами-перемигами питала-допитувала, а Іван нічого ні сказати, ні написати не може, хоча намагався, та дарма. Недовго мучився, помер сердешний. Поховали його, все так як треба. А де ж гроші? Давай шукати. Всією родиною шукали і дружина, і діти, трусили-перетрушували всюди, де тільки могли та знали, і діда мого, кума Іванового, гукали та розпитували - дарма!. Не знайшли той сховок. Час ішов, Іван помер, а діти до бджіл були смирні, стала пасіка занепадати. І дружина вирішила продати її хоч аби комусь. Знайшовся незабаром покупець, забрав вулики, вивіз у інше село.І лише згодом діда мого осяяла здогадка: ну, де пасічник міг сховати свій сховок, як не у вулику. Надійний захист та й ніхто ж туди зі сторонніх не полізе. Чи правда, чи ні, то вже ніхто не взнає, і мій дід вже на тому світі, земля йому пухом, але така історія була. А ви кажете село!
