Коли у 2014-му розпочалася війна, то хотілося вірити, що це не по-справжньому, не надовго, бо ж не може такого бути, того що... не може. Не у нас. Не з нами. З іншими і у інших, але не з нами. Такі суто тваринні рефлекси захисту психіки спрацьовували мимовільно. Але ж досвід і знання підказували зовсім інші відповіді і алгоритми. І від цього... ставало страшно. Все те, що відбувалося, не укладалося у звичні шаблони і формати сприйняття оточуючого, а так хотілося хоч де-небудь знайти "чарівну пігулку", після якої все стане на свої місця. Та час йшов, все загострювалося і ставало все тяжчим. Через "не хочу" доводилося по-новому відкривати для себе цілком очевидні речі, незручні, болючі, але такі, які складали той пазл, що роками формувався у свідомості та не складався повністю. Стало якось... простіше і ясніше: вороги стали ворогами, чуже - чужим, а наше - нашим, хоч і добре оббріханим та сплюндрованим, але нашим справжнім, істинним, споконвічним і глибинним, рідним і близьким.
Суспільсьтво одразу ж розділилося на сєпарів з ватою та патріотів. Причини зрозумілі, але від цього не ставало простіше, навпаки, коли серед свого оточення знаходились люди, які не поділяли твоїх поглядів, ставало боляче, і ця людина для тебе ніби вмерала, хоча ти все одно здоровкався з нею, інколи дзвонив, або працював поруч. Та з часом тем для спілкування ставало все меньше, а бажання зустрічатися практично зникало. Люди поволі викреслювалися з життя, хоча до цього роками могли святкувати разом дні народження, ходити на роботу і вітати одне одного з новим роком.
Буває так, що після бійки або сварки ти сидиш і думаєш такий собі: ось тут би я зробив був інакше, а тут сказав би не так чи вдарив ось так во. І у ситуації з війною очевидні відповіді і рішення так само приходять не одзразу і не вчасно. Пам'ятаю, як колишній мент(давній знайомий) переконував мене у тому, що вся війна сталася випадково, росія не винувата, а винуваті нацики і Майдан. І таких як він було і лишається багато. А місто у нас мало і має пряме сполучення з москалями, тому контингент з промоскальською риторикою не дефіцит.
Коли війна тривала вже не перший рік, батько якось розказав мені історію про свого співробітника, який звільнився з ще радянської армії і тривалий час працював у них на заводі військовим представником. Прізвище у нього було цілком відповідне - Горохов, полковник запасу. Всі рідні - "за парєбріком": брат -війсковий лікар і вчений - у москві, донька і зять -військові лікарі теж десь на неозорих просторах тайги з тундрою, сам народився в москальський чигирях і ніколи не цурався і не приховував того, що він - москаль, а ми - унтерменшени. Свого часу закінчив військовий виш у Донецьку(ще за радянських часів) і підтримував тісні взаємини з колишніми однокашниками(деякі вже стали генералами москальської армії), через яких просував своїх дітей, вибивав їм квартири, та рухав кар'єрними сходами. Регулярно їздив на зустрічі з випускниками, вітав зі святами однополчан, у відпустку їздив на батьківщину, гроші вкладав у ремонт батькової хати і пенсію в Україну не переводив, а нараховувалася вона "за порєбріком". У Бердянську жив без зайвого лиску, скромненько, хоча гроші мав і добрі мав. Та ось такий показний факт: у 2013 році приблизно за місяць до Майдану цей персонаж без видимих і очевидних причин швиденько звільняється з роботи разом з дружиною і з усім уздром(діти/онуки і т.п.) переїздить до москальщини. До речі, один з його синів працював у Донецьку евент-менеджером. Отже, всі, разом, на Москальщину за місяць до війни. І от після цього все те, що аналітики намагалися нам розказати про підготовку нападу москалів на Україну, що все це була не випадковість і ситуативність стає настільки очевидним і зрозумілим, що зайвих доказів не треба. Звичайно знайдуться люди, які і далі бубонітимуть мантру про "саупадєніє". Та все ж факти: колишній офіцер москальської армії, який відкрито позіціонував себе як великорос, регулярно і тісно підтримував зв'язки з офіцерським і командним складом москальської армії, РАПТОВО ЗА МІСЯЦЬ до відкритої військової агресії з усією родиною переїздить на Москальщину.
Додати просто нічого. Окрім одного: він далеко не поодинокий персонаж, який був кавалком радянської епохи, інтегрованим в українське суспільсьтво і промисловість. І на мою думку самим чудовим чином передавав інформацію на москальщину про все те, що вироблялося/робилося/коїлося у нас, тут. Роками. Ешелон таких горохових передавав відомості про Україну. Їх і вербувати не треба було: завербовані вже від народження і запрограмовані на національну ненависть.
Суспільсьтво одразу ж розділилося на сєпарів з ватою та патріотів. Причини зрозумілі, але від цього не ставало простіше, навпаки, коли серед свого оточення знаходились люди, які не поділяли твоїх поглядів, ставало боляче, і ця людина для тебе ніби вмерала, хоча ти все одно здоровкався з нею, інколи дзвонив, або працював поруч. Та з часом тем для спілкування ставало все меньше, а бажання зустрічатися практично зникало. Люди поволі викреслювалися з життя, хоча до цього роками могли святкувати разом дні народження, ходити на роботу і вітати одне одного з новим роком.
Буває так, що після бійки або сварки ти сидиш і думаєш такий собі: ось тут би я зробив був інакше, а тут сказав би не так чи вдарив ось так во. І у ситуації з війною очевидні відповіді і рішення так само приходять не одзразу і не вчасно. Пам'ятаю, як колишній мент(давній знайомий) переконував мене у тому, що вся війна сталася випадково, росія не винувата, а винуваті нацики і Майдан. І таких як він було і лишається багато. А місто у нас мало і має пряме сполучення з москалями, тому контингент з промоскальською риторикою не дефіцит.
Коли війна тривала вже не перший рік, батько якось розказав мені історію про свого співробітника, який звільнився з ще радянської армії і тривалий час працював у них на заводі військовим представником. Прізвище у нього було цілком відповідне - Горохов, полковник запасу. Всі рідні - "за парєбріком": брат -війсковий лікар і вчений - у москві, донька і зять -військові лікарі теж десь на неозорих просторах тайги з тундрою, сам народився в москальський чигирях і ніколи не цурався і не приховував того, що він - москаль, а ми - унтерменшени. Свого часу закінчив військовий виш у Донецьку(ще за радянських часів) і підтримував тісні взаємини з колишніми однокашниками(деякі вже стали генералами москальської армії), через яких просував своїх дітей, вибивав їм квартири, та рухав кар'єрними сходами. Регулярно їздив на зустрічі з випускниками, вітав зі святами однополчан, у відпустку їздив на батьківщину, гроші вкладав у ремонт батькової хати і пенсію в Україну не переводив, а нараховувалася вона "за порєбріком". У Бердянську жив без зайвого лиску, скромненько, хоча гроші мав і добрі мав. Та ось такий показний факт: у 2013 році приблизно за місяць до Майдану цей персонаж без видимих і очевидних причин швиденько звільняється з роботи разом з дружиною і з усім уздром(діти/онуки і т.п.) переїздить до москальщини. До речі, один з його синів працював у Донецьку евент-менеджером. Отже, всі, разом, на Москальщину за місяць до війни. І от після цього все те, що аналітики намагалися нам розказати про підготовку нападу москалів на Україну, що все це була не випадковість і ситуативність стає настільки очевидним і зрозумілим, що зайвих доказів не треба. Звичайно знайдуться люди, які і далі бубонітимуть мантру про "саупадєніє". Та все ж факти: колишній офіцер москальської армії, який відкрито позіціонував себе як великорос, регулярно і тісно підтримував зв'язки з офіцерським і командним складом москальської армії, РАПТОВО ЗА МІСЯЦЬ до відкритої військової агресії з усією родиною переїздить на Москальщину.
Додати просто нічого. Окрім одного: він далеко не поодинокий персонаж, який був кавалком радянської епохи, інтегрованим в українське суспільсьтво і промисловість. І на мою думку самим чудовим чином передавав інформацію на москальщину про все те, що вироблялося/робилося/коїлося у нас, тут. Роками. Ешелон таких горохових передавав відомості про Україну. Їх і вербувати не треба було: завербовані вже від народження і запрограмовані на національну ненависть.
